Звідки наші корені?


Скажіть же нам. наші славні друзі, чи любите ви своє рідне місто? Чи дорогі вам його древні вулиці, вулички і провулки, які. немов сонячні промінці, стікаються падають до колись повноводної кришталево — чистої і могутньої Стугни? Чи захоплює вам дух, коли навесні ви поглянете вгору і охопите добрим поглядам вулицю Карла Маркса, а там… А там — квіт каштанів і золото храму. Наш розквіт і свідок історії. А чи не захоплює вам дух від краси нічного міста, коли зорі опускаються на верхівки осокорів і лип, присідають на покрівлі і шепчуть, шепчуть. Про велике таїнство Всесвіту, про Землю, про любов.

А як поглянути зверху — наше місто схоже на чашу… В чаші всього доволі — світлих осель, добрих людей, високих помислів. Все інше — то так. його може і не бути. Зло не задумане самою природою в іншому разі — навіщо була б і з початку отака краса? Створена ж вона чистими руками. І суєта. Біжимо кудись, поспішаємо…

«Що є ницішого в людині за суєту людську? Подивися, чоловіче, довкола себе, на оцей безмірний і вічний світ — і ти збагнеш свою велич і мізерність своїх жадань. Що ти єси під небесами?..»

Що ти єси під небесами, але на землі. Хочеш знади? Ось ходімо в історію… В тисячоліття нашого міста.

«…Давно колись, за перших полянських князів, град Василів звали просто Княж-город. У центрі його стояли дерев’яні ідоли — Даждьбога, Сварога і бога Перуна також. Адже він був захисником слов’янського роду. Біля старого дерев’яного капища народство тутешнє творило свої моління, приносило в жертви богу Волосу найкращих биків, влаштовувало гульбища. Бо того вимагали полянські боги — Рід і Рожаниця, які клопоталися за силу племені полянського».

Так уявила собі Княж-городок IX століття доцент кафедри історії України Київського державного університету Раїса Петрівна Іванченко. І мала сенс. Бо в основі своїй її розповідь про наше місто базується на древніх зшитках «Повести временных лет». А а ній чотирнадцять разів згадується Васильків. Безсумнівно; цікавим для нас є і той факт, що автор «Повести» — літописець Нестор, за припущенням Р. П. Іванченко, виходець або навіть і уродженець нашого древнього міста. Звідки ж бере письменниця цю думку?

Так детально, з такими подробицями про наші рідні місця могла написати лише та людина, яка або народилася і виросла тут, або довгий час проживала. А ще.. Нестор сімнадцятирічним юнаком подався до Печерської Лаври проситися в ченці. Чому саме туди?

А може, ще їй тому, що ігуменом Києво — Печерської Лаври тоді був отець Феодосій — теж виходець з Васильківських місць. Ось так, можемо пишатися думкою, що по землі, по якій ходимо нині всі ми, ходив колись і один з великих літописців Київської Русі.

Уявімо собі, що ген там, на- верху, де нині «Міститься дитяча лікарня, була князівська вотчина. Там стояли тереми- Володимира – Василія, де якийсь час жили князеві жони — Рогніда-половчанка, грекиня черниця, жона — болгарка, від котрої мав синів Гліба і Бориса. А тут, внизу, де живе основне наше місто, народжувалися, жили і помирали поляни. Чи не правда, гарне спільне ім’я носили наші предки? По-ля-ни. Від поля. Лише один день ходу відділяв кочових печенігів від Київської землі. Часто вони з’являлися і в наших місцях, забирали і продавали в рабство молодь, вбили старих і дітей, полонили дівчат. Схованка в полянських племен була одна — ліс, густий мовчазний мандрівник.

Дійшла до наших часів легенда про князя Володимира. Якось той, полюючи в лісових угіддях, Княж-городка, мало не потрапив до рук печенігів, які нежданно-негадано, вихором схопилися біля озера. Так-так, отам, де ниці слабенький потічок Васильківки, було, за переказами синьооке озеро. Отож, Володимир втікаючи від лементу численної челяді і видимої смерті, сховався під дощатим містком, стоячи у воді. Кажуть, що саме тоді він поклявся: якщо залишиться живим, то побудує церкву. Так воно й було згодом «Виросла дерев’яна Преображенська церква. Десять століть — то не десять років. Давно й сліду не залишилося від неї, і життя їй дано лише в устах народних. А що ж наш люд? Мостив дерев’яні хатки, ловив рибу і звіра, добував в лісі мед. Треба ж було постачати і до князівського двору харч.

«… Уже сонце вигулькнуло за лісом, як Наслав завважив попереду верхівців. Якісь вони дивні, ці вої. У залізних сітчастих кольчугах, над шоломами розвівались довгі білі пір’ячі хвости. Що за одні?

— Що везе господар? Пиво? Мед? — говорили якось незвично, хоч і зрозуміло. І почали перекидати мечами і списами бочки, корита, цебри, що з гуркотом розкочувались з возів вусебіч.

— Князеві у двір веземо. Це данина князеві!

— Ого-го! То єсть і для нас! — реготали вої. перехиляли глеки і лагвиці.

А вже й здаля було видно, що над градом Василевим панує пожежа. Комонники — грабіжники вдерлися до міста».

Василів… Так почав зватися Княж-городок з часів хрещення князя Володимира і прийняття християнства на Русі.

Половці — кипчаки нещадно розоряли наші землі, палили поселення, полонили дівчат. Так потрапила в бранки до хана Ітларя одна з героїнь роману «Гнів Перуна» — Гаїна.

«…Двоє несамовитих верхівців летіли степом, під повним місяцем, під ясними зорями. То сходились, то розходилися їхні огирі — актазами, то впивались один в одного гривами.

А то стрімко неслись врізнобіч…

Повний місяць, вискочивши на високу білу хмару, з подивом ціпив своє око на жінку, яка то сиділа в сідлі, то стояла в стременах і за плечима якої розвівалась серпанкова шаль. Коси її розплелись і золотою хвилею звивались у повітрі. били по спині. Тільки- но другий блискучоокий верхівець підскакував до неї впритул і хапав її коня за гриву або простягав руку, щоб за шию притягти її саму до себе, — вона стрімголов ковзала вниз, під живіт коня, тримаючись ногами й руками за його круг, і вже за мить знову вилітала в сідло, ставала на коліна, на повен зріст — і чимдуж неслася далі…».

Цього разу не вдалося Гаїні вирватися з полону, але згодом вона все-таки втече. З випеченим на чолі невільницьким тавром, з понівеченою душею, вона торкнеться рідної землі, коханої, найкращої на всенькому білому світі.

Може виникнути сумнів: Гаїна — придумана .авторкою особа. А скільки їх було, не вигаданих красунь, які поклали .голови, втікаючи з неволі. І нехай ми не знаємо їх імен, але будьте певні, що вони ходили по нашій землі і мріяли про щастя.

Можна писати про ті часи чимало різного. Літописи донесли до нас частинку отієї далекої історичної минувшини. Достеменно одне — вони так, як і ми. любили рідну землю. І берегли її. Вони так, як і ми, давали відсіч нападникам.

Що ти єси під небесами? -Людина, воїн, захисник, господар на своїй землі. І то завжди. У всі часи і навіки. Так було колись, так є і тепер.

Владимир Львович Бейлис

spacer